Спецпоселенці


У списках патріотичних родин Галичини, котрі зазнали чимало лиха й більшовицьких переслідувань, є родина Дволятик із села Мечищів на Тернопільщині. Про свої поневіряння з сумом розповідає Марія Дволятик – одна з трьох дітей Катерини (з дому Лібрук) і Михайла Дволятиків.

Марія народилася 16 листопада 1931 року. Мала вона старшу сестру Анну (1929 р. н.) і молодшу Ольгу (1937 р. н.). Про те, що батько знався з повстанцями-націоналістами, дізналася, як підросла. Михайло Дволятик часто допомагав хлопцям з ОУН-УПА у ремонтуванні їх одягу, необхідних речей, лагодив сідла для коней, підпільно спілкувався із ними, часто відлучуючись до лісу. Місцезнаходження їх криївок знали й дочки Михайла, котрі носили повстанцям до лісу їжу, попереджали про заплановані облави енкаведистів.

– Пам’ятаю, як навесні 1945 року йшла велика облава, – згадує п. Марія. – Із двох сторін, як шакали, наступали кілька енкаведистів. Дізнавшись, я побігла в ліс, повідомила хлопців – і всі поховалися у криївках. Як ішла лісом додому, зловили мене енкаведисти. А перед тим про мого батька проговорився один із знайомих односельців. Запитують: “Де батько?”, а я: “Німці забрали”. Москаль до мене злісно: “Чево врьош?”, і почали мене бити. Страшно били руками й ногами, я три місяці після того лікувалася, вже думала, що не виживу після катувань цих звірів у людській подобі... Вели вулицею попри нашу хату. Мама якраз виглянула у вікно і, як потім мені розповіли, каже: “Та то ж наша Марія!”. Вибігла надвір, заголосила. Енкаведист як схопив її за голову, як кинув об землю!.. В люті закричав: “Як за 24 години не буде твого чоловіка, арештуємо!”

Марія з матір’ю вирішили піти в ліс до партизанів і все їм розповісти. У криївці в урочищі “Березина” з партизанами був і Маріїн батько. Додому повертатись було небезпечно – тут же, у криївці, й заночували. До хати прийшли на світанку й відтоді мусіли переховуватись у родичів чи знайомих. Переживали, бо в їх хаті була криївка. Ще з 1940 року діяла. Викопали її під піччю, люк засипали попелом. Тут не раз під час облав ховався й господар, і сусід Владик Пелех, Філько Богайчук, Іван Ткачик та інші.

Чергова велика облава відбулася навесні 1946 року. Енкаведисти забрали Катерину і її дітей у Бережанську тюрму, де над ними жорстоко знущались. Люди тут голодували, хворіли. Анна Дволятик мала страшні рани на ногах.

Михайла Дволятика під час однієї з облав вивели з криївки і босого водили селом до школи. Тернопільський суд засудив його на 10 років ув’язнень, які відбував у Норильській тюрмі.

У жовтні 1947 року на теренах краю пройшла одна із найстрашніших облав. Енкаведисти схоплювали всіх їм підозрілих. Прихильники ОУН-УПА для них були бандитами.

– Одного дня я гнала корову з поля, – розповіла Марія. – Сусідка каже: “Ой, Маріє, до вашої хати пішла купа москалів. Що то буде?”. Як побачили мене, зразу схопили. Я жахнулася, як помітила, що в хаті все побито, ціла руїна. Піч також повалили, у криївку кинули гранату. Хотіла забрати фігурку Матері Божої, та москалі не дали, скаженіючи від люті.

В листопаді 1947-го енкаведисти чинили чергові жорстокі розправи над галичанами. Чимало сімей виселяли в Сибір за недовіру до радянської влади чи “бандпособнічество”. Потерпіла й родина Дволятиків. Марія жила в той час у своєї тітки Анни, котра її не хотіла нікуди відпускати. Та дівчина усе ж побігла додому. Тут побачила сумну картину: вороги вже схопили матір і сестру. Спиталися матері: “Дочка?”, а мати відповіла: “Ні”.

– Мені йшов 15-й рік, і я дуже важко пережила ці моменти, – далі повела розмову моя співрозмовниця. – Серце краялося, коли дивилася, як москалі відправляли рідних та односельців у Потутори на станцію. Люди голосили, скакали з машин, щоб утекти. Як машина рушила, я не витримала й закричала: “Мамцю моя дорогенька!”. Москалі зрозуміли, що я теж із сім’ї повстанця, й посадили на іншу машину. У Потуторах вагони вже чекали своїх нещасних “пасажирів”. Пригадую, як плакали за нами люди, як співчували. Сусідка Стефанія Кулина принесла нам чотири хлібини. Ми взяли з собою лише кукурудзу, муку, перину й подушку. Як поїзд рушив – був страшний плач. Хлопці заспівали “Рушив поїзд в далеку дорогу”, і всі відчули безпорадність перед майбутніми поневіряннями в холодному москальському Сибіру, куди три тижні їхали примусово переселенці в смердючих вагонах. Замість туалетів – діри в вагонах. Люди соромились, закривались простинями. Всього було десь тридцять вагонів, і в одному — 35 родин із Мечищева. Дволятики потрапили в Зарянівку Сталінського (тепер Новокузнєцкого) району Росії. Поселили їх спочатку в конюшні. Перед тим тут перебували полонені німці, яких повезли в тайгу. Частину новоприбулих теж забрали в тайгу, де вони заготовляли деревину. Катерина Дволятик працювала на лісоскладі, Марія спочатку на заводі (вугільному), потім – у шахті. Шахтарям на день виділяли по кілограму хліба, інші одержували по 250 г. Хліб давали за карточками, люди стояли за ним у чергах. Інколи Марія не їла по три дні, але на роботу мусіла йти.

– У 50-градусні морози ми дуже змерзали. Мамі відняло руки й ноги. Люди гинули, як мухи. Важка дорога у “поїзді смерті”, голод, холод, знущання москалів багато хто не пережив. Малі діти дуже вмирали, й ті, хто хворів. Не витримали й мої односельці Микола Ільків, Іван Проць, Іван Харовський. В трунах тоді навіть не хоронили, а в спільних ямах, які ми називали “братські могили”. Аж у 1949 році почали робити труни, ховати людей окремо і робити таблички. Скільки таких могил у Сибіру – одному Богу відомо. Люди часто тихенько молилися у бараках, жінки самі відправляли Служби Божі. Хлопці, котрі розумілись на столярці, будували хати. У них поселялися три-чотири родини.

У 1954 році Марія вийшла заміж за хлопця з Шумлян Мирона, родину котрого в Сибір вивезли двічі: уперше в 1940 р. як куркулів (у 1945 р. повернулись), а в 1947 р. – за “бандпособнічество”, а насправді за те, що брат Мирона був вояком УПА. На спецпоселенні Марія народила двох дочок: Ольгу й Надію. В Україну повернулись 1962 року, а у рідній домівці змогли знову оселитись аж 1964-го. Нині у Марії семеро внуків, один правнук. Часто згадує своє несолодке життя, поневіряння на чужині.

– Як мені хтось каже, що за москалів було легше, мене аж на серці пече, – каже з гіркотою. – Може, комусь і було легше, та не мені і моїй родині чи тим українцям-спецпоселенцям, які були рабами Сибіру, піднімали й очищали “немиту Росію”, згубили здоров’я, а потім ще й рабами в колгоспах були, постійно зазнавали від комуністів принижень. Ніколи не забуду, як після Сибіру прийшла в райком до партійного комуністичного секретаря просити допомоги, а він насміхався, що, може б, краще там лишилася. Я тоді йому сказала: “Тепер уже й ви можете їхати в Сибір, ми його підняли”. Тому зараз хочеться, щоб в Україні влада дбала про своїх людей, котрі завжди мріяли про свою вільну державу і боролись за неї.